Українським глядачам хочеться нагадати, що в нас відбувається - режисерка фільму "Погані дороги"

 

У моїх історіях немає розділення на поганих і хороших, на своїх і чужих. Ідеться передусім про людей, які опинились у критичній ситуації.

Про це в інтерв'ю журналу "Країна" говорить режисерка драми "Погані дороги" Наталка Ворожбит.

Фільм складається з п'яти новел про жителів Донбасу й українських військових. Місцевий директор школи п'яним перетинає блокпост, вступає в конфлікт із бійцями. Лікарка везе додому тіло вбитого командира з фронту. Пара селян вимагає гроші в жінки, яка збила автомобілем їхню курку. Три дівчини чекають на своїх хлопців – солдатів ЗСУ – на автобусній зупинці напівзруйнованої міської площі. Сепаратист бере в полон журналістку, знущається з неї, за сюжетом.

"Погані дороги" - режисерський дебют драматургині та сценаристки Наталки ­Ворожбит. Екранізувала власну п'єсу. В основі сюжету - історії військових і цивільних із прифронтової зони. Авторка почула їх під час роботи над стрічкою "Кіборги" про оборону Донецького аеропорту.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Персонажі "Поганих доріг" опиняються на роздоріжжі. Повинні робити вибір - режисерка

"У кадрі немає бойових дій, - каже Ворожбит. - Є наслідки. І паралельне існування з війною людей, багато з яких не усвідомлюють, що відбувається. На війні більш-менш все зрозуміло: хто ворог, куди стріляти. А тут сіра зона, не ясно – хто чужий, хто свій. Підвищується рівень недовіри до всіх, і ти хапаєшся за стереотипи, бо треба в щось вірити.

Не розраховую, що це кіно – для західного глядача. Пишу про те, що мені важливо. Але хотіла, щоб у світі подумали про Україну. Замислилися, що тут відбувається, асоціювали з собою. Це не так далеко. Може статися і з ними. І треба діяти. Ніби очевидно, але в інших країнах часто симпатизують Путіну – "крутий чувак". Або розмірковують про економічні, політичні вигоди дружби з РФ. Ніхто не хоче розуміти, що за цим стоять реальні люди, страждання.

Українським глядачам теж хочеться нагадати, що в нас відбувається. Бо їм про це думати некомфортно. А з другого боку – показати, що на війні всі люди однаково нещасні. І зараз варто шукати не винних, а шляхи примирення. Зі своїм народом, не з сусіднім".

Повну версію матеріалу читайте в журналі "Країна" від 24 вересня.

×