"Українці не можуть створити самобутньої кінематографії, тому копіюють чуже"

У номінації "Кіносценарії" на 13-ому літературному конкурсі "Коронація слова" брали участь сімнадцять творів для дорослих та п'ять для дітей. Член журі конкурсу, кінознавець Ігор Грабович розповів Gazeta.ua про тематику українських сценаріїв, ситуацію в національній кіноіндустрії та постапокаліптичні фантазії.

- На сценарії з конкурсу можна знімати кіно?

- Щороку є кілька, з якими можна працювати. Адаптувати до вимог кіновиробництва і потім фільмувати. Вони мають цікаву ідею, історію, оригінальних персонажів. Стовідсотково готових сценаріїв фактично не буває. Водночас кілька сценаріїв з конкурсу вже перенесено на кіноекран. Наприклад, "Борода" Дмитра Сухолиткого-Собчука та "Креденс" Валентина Васяновича.

- Яка тематика цьогорічних?

- Попередні три роки зростала кількість сценаріїв про соціальне життя. Цього разу соціальна складова відчутна менше. В основному автори пишуть драми, мелодрами, трилери і навіть фентезі. Люди працюють із жанрами.

- Конкурс сценаріїв популярний?

- Наскільки я знаю, з кожним роком на нього подається менше авторів. Можливо, це пов'язано з тим, що в Україні кіно фінансується краще, ніж 2 роки тому. Люди не хочуть витрачати свій час на конкурси, а одразу шукають фінансування під свої проекти.

- Які фахові проблеми надісланих сценаріїв?

- Автори здебільшого не професіонали. Те, що пишуть, - самодіяльність. Для багатьох "Коронація" - це перша спроба. Вони працюють поза кіновиробництвом. Часто незнайомі з елементарними правилами драматургії. Навіть оформлювати сценарії не вміють. Дуже часто перед нами просто прозовий твір. Надсилають якийсь текст, думають, що то сценарій. На сайті "Коронації" вказані посилання, де є інформація про правила оформлення сценаріїв. Мало хто ними користується. Тому на даному етапі ці тексти можна оцінювати тільки з точки зору ідеї, оригінальності героїв, свіжості тематики. Добре, що сьогодні хоч щось пишеться.

- Які герої цих сценаріїв?

- Тепер героїв можна ідентифікувати географічно. Це люди зі Львова, Одеси, Києва, маленьких українських міст. Герої більш-менш реальні та локалізовані географічно. Раніше вони зливалися у безликий натовп. Це головна проблема постколоніальної країни. Українці часто соромляться самих себе. Власної ідентичності та походження. Тяжіють до чогось універсального. Київ - універсальне місто, в якому стираються усі регіональні ознаки. Часто українці зрікаються своєї ідентичності і набувають нової. Найяскравішими герої - це західні українці. Вони вирізняються мовою і поведінкою, способом життя. У східних українців ідентичність не настільки стала. Вони гнучкіші до нових умов.

- Локалізований герой цікавий світу?

- Кожна країна має національну кінематографію. Герой зі Швеції відрізнятиметься від героя з Данії, хоча це та ж сама Скандинавія. В старій Європі це не проблема. Глядачеві цікаві регіональні особливості. Українці через певні обставини поки що не можуть створити самобутньої кінематографії. Тому копіюють чуже кіно. Певна група українських кінематографістів орієнтується на модель румунського кіно. Але вона фестивальна. Таке кіно не для внутрішнього вжитку. Не заробляє грошей у себе вдома і не має глядацького резонансу. Такі стрічки цікаві за межами країни. У країнах першого світу хочуть бачити, як жили румуни та інші народи за соціалізму, як сприйняли прихід нових часів. Наприклад, німці, які живуть за годинами, мають розмірене життя, можуть його планувати. Для них Східна Європа - це дике поле, екзотика і танці з ведмедями. Їм у голові не вкладається, як люди взагалі можуть так жити.

- Українцям теж не цікаві історії про себе?

- Поки що не дуже цікаві. Крім того, українських стрічок небагато і вони фактично невидимі серед іноземних фільмів. Але й ті майже нікого не цікавлять. Навіть стрічку Михайла Іллєнка "ТойХтоПройшовКрізьВогонь", розраховану на ширшу аудиторію, подивилися загалом мало людей. Інші фільми потрапляють у невелику кількість залів. І теж не викликають інтересу в аудиторії. Мені здається, публіка сучасних кінотеатрів і наші кінематографісти мають різне уявлення, яким повинне бути кіно. Ймовірно, потрібне додаткове дослідження аудиторії та коригування планів кіновиробництва згідно запитів людей.

- Який сценарій сподобався найбільше?

- Якби був продюсером, то для виробництва обрав би сценарій, який цьогоріч отримав диплом за новаторство - "Життя - інше" Каміли Зореславської. Він довгий. Тому краще пасував би для серіалу. Це історія двох сестер у постапокаліптичному світі. Сценарій будується на спогадах про минуле, про спільне дитинство, згодом доросле життя, яке у сестер було часто одне на двох. Події розвиваються у певному невизначеному місці, яке може бути й Україною. Багато дії у пустелі. У сценарії це сильна метафора протилежності життя. Пустеля ніби і не мертва, але це і не життя, яке ми собі уявляємо.

Героїні переживають розманітне. Наприклад, потрапляють до групи людей, над якими ведуться експерименти. Чи стрічають людину, яка живе в пустелі за своїми законами. В однієї сестри народжується дитина, згодом вона втрачає віру в життя та помирає. Тут є елементи утопії та потужні біблійні алюзії. І хоча антураж не зовсім реалістичний, у ньому багато правди. Україна знаходиться у своєрідному постапокаліптичному стані. Українці переживали катастрофу за катастрофою: геноцид, репресії. Багато населених пунктів було стерто з лиця землі, загинули мільйони людей. Сталося безліч незворотних процесів у соціальному житті. Чорнобиль створив ситуацію невпинної мутації. У нас досі нема кінематографічної історії з подібним поглядом на ситуацію. Багато людей живуть надто оптимістично. Думають, вступимо в ЄС і будемо процвітати. Насправді, ми живемо, як увесь світ - у зоні суцільного ризику. Тому постапокаліптична ситуація - це сучасна свідомість західного світу. Там багато фантазують на тему кінця світу.

- В Україні таке кіно дивитимуться?

- Я - так. Загалом важко знайти універсальний сюжет, який би сподобався усім. Я люблю стрічки такого штибу. Наприклад, додивився третій сезон серіалу "Ходячі мерці". Там кожна людина є носієм вірусу, який після смерті перетворює її на "блукача" — живого мерця. Створюється певна експериментальна ситуація, яка може бути метафорою будь-якого катаклізму: від планетарної епідемії — до масової міграції людей. Цікаво, як у такій ситуації діятиме ще жива людина. Вибере самотність чи шукатиме власну родину? Обере солідарність чи війну всіх проти всіх? Західні люди чутливіші до подібних проблем, ніж ми, бо живуть на вістрі цивілізації. В Україні час йде повільно. У Європі та Америці все змінюється швидко: технології, спосіб життя, фінансові умови. Тому там розуміють, що наявний стан не може бути вічним. Звичний спосіб життя обірветься. Звісно, хтось сприймає це трагічно, хтось з гумором.

Є жартівливий сайт, присвячений перевагам зомбі-апокаліпсису. Там названо кілька причин, чому жити в такому світі буде краще, ніж тепер. Життя спроститься. Не треба буде ходити в офіс, регулярно працювати. Єдина умова - швидко просуватися до найближчого супермаркету та уміло використовувати насилля. Стосунки між людьми перестануть бути формальними. Будуть легалізовані всі основні базові інстинкти.

Зараз дуже багато умовностей, правил гри, у які вплутана сучасна людина. Не можна підійти на вулиці до будь-кого, одружитися з будь-ким, а тільки з тим, хто тобі досяжний. Людині важко здолати власну долю. Один чоловік їздить в метро, а дівчина, яка йому подобається, - на мерседесі. Коли наступає загальний колапс, вони можуть зустрітися в рівних умовах, наприклад, у якісь канаві, ховаючись від зомбі.

- Режисери бідкаються, в Україні пишуть погані сценарії. Тому й кінематографу нема.

- Часто це просто відмовка. Зв'язок між конкурсом "Коронація слова" і кіновиробництвом дуже примарний. Обидва сценарії, які я назвав, написали режисери. Вони потім подали їх на конкурс Держкіно, де отримали гроші на зйомки, і самі зняли ці фільми. Але в Україні виходить фактично три картини на рік. Нема критичної маси кінострічок, які можна взагалі аналізувати, об'єднувати у школі чи вбачати у них якусь окрему тенденцію. Це не проблема сценаристів. Немає кіноіндустрії, немає нормального прокату. Маємо десь 400 залів на таку велику країну. В сусідніх державах - по кілька тисяч кінозалів. Два роки тому Партія регіонів вирішила підігрівати кіно. Держкіно розпочало конкурси кінопроектів. Завдяки цьому деякі фільми вийшли на екран. Деякі були дофінансовані з попередніх років. Проте цього не достатньо, щоби побачити якусь тенденцію. Треба зачекати. Крім того, відсутнє альтернативне фінансування - з фондів, інститутів чи від приватних осіб. Помилки в сценаріях і фільмах говорять самі за себе, проте їх ніхто не враховує, бо нема суспільного обговорення цієї теми. Українська кіноспільнота роз'єднана радикально. Люди отримують гроші під свій проект і цим задоволені. Що роблять інші - мало кого цікавить. Тобто на сьогодні в українському кіно підтримується певний статус-кво - нема ні падінь, ні особливих злетів.

- Надія є? Окремі люди можуть самотужки підштовхнути цю індустрію?

- Є різні думки на цю тему. Я прихильник еволюційної моделі. Вже змирився, що за мого життя цивілізаційного ривка не станеться. В Україні поки що велика консервативна інерція, багато хто не прагне сучасного розуміння індустрії. Проте на цьогорічний Одеський кінофестиваль на конкурс було надіслано 182 українських фільмів, повнометражних і короткого метра. Хтось їх таки зняв. Тому диво може статися.

×